Архімандрит Руфін, м. Одеса. Незаконна мобілізація

Ситуація містить ознаки процесуальних порушень з боку співробітників ТЦК та поліції, а також відображає обмежений правовий статус духовенства УПЦ в Україні станом на травень 2026 року.

Нижче наведено структурований юридичний аналіз інциденту з точки зору чинного законодавства.

Правомірність затримання та доставки до ТЦК

Примусове затримання громадянина («бусифікація») та його транспортування до ТЦК співробітниками самого центру комплектування є незаконними.

Згідно з Кримінальним кодексом, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Порядком проведення призову громадян (Постанова КМУ №560), співробітники ТЦК не мають права на адміністративне затримання та примусове переміщення громадян.

Примусово доставити громадянина до ТЦК має право виключно Національна поліція України, і лише у випадку, якщо особа перебуває в офіційному розшуку за порушення правил військового обліку (внесена до бази «Оберіг» / «Арсенал»).

Правовий висновок:

Якщо священнослужителя було затримано безпосередньо представниками ТЦК без участі поліції та без оформленого протоколу адміністративного затримання, такі дії кваліфікуються як незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК України).

Проблема права на відстрочку або бронювання, де УПЦ стикається з дискримінацією (станом на травень 2026 р.)

В Україні діє механізм бронювання військовозобов’язаних священнослужителів, однак на духовенство УПЦ він фактично не поширюється.

Позиція ДЕСС (Державної служби з етнополітики та свободи совісті): у травні 2026 року ДЕСС офіційно роз’яснила, що релігійні організації УПЦ не включені до переліку критично важливих об’єктів, які дають право на бронювання співробітників.

Офіційна причина відмови у бронюванні: УПЦ не виконала вимоги скандально відомого та спірного з точки зору конституційного права Закону України №2662-VIII «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо зміни офіційної назви (через зв’язок із керівним центром у державі-агресорі), ухваленого Верховною Радою України 20 грудня 2018 року в межах кампанії тиску на УПЦ за президентства Петра Порошенка.

Фактично цей волюнтаристський законодавчий акт, законність якого досі оскаржується УПЦ та правовими експертами, змушує Церкву змінити свою назву, законно зареєстровану у 1990 році, на форму, що містить згадку про Росію. В УПЦ вже сім років відмовляються підкорятися цьому примусу, який очевидно порушує основи свободи совісті та принцип відокремлення держави від церкви.

Це дає владі формальний привід вважати, що через відсутність передбачених змін у статутах громад і структур УПЦ вони частково втратили чинність, що, своєю чергою, може блокувати внесення УПЦ до списків бронювання через систему «Дія». Це, безумовно, є формою релігійної дискримінації, якій надано видимість юридичної законності.

Правовий висновок: з точки зору ТЦК у сформованому деформованому правовому середовищі України цей священнослужитель не мав юридичного імунітету (броні/відстрочки) від мобілізації на загальних підставах, якщо у нього не було інших цивільних підстав (інвалідність, троє дітей тощо).

Водночас чинне законодавство гарантує громадянам України право не проходити військову службу і не брати до рук зброю з міркувань совісті (з релігійних причин), надаючи можливість альтернативної (невійськової) служби. Однак на практиці реалізація цього права суттєво обмежена. І якщо іншим конфесіям (більшості зареєстрованих) запропоновано механізм уникнення відправлення на фронт та стройової служби шляхом бронювання, то для УПЦ — найбільшої конфесії країни — таку можливість фактично виключили. У цьому вбачається виразний дискримінаційний підхід і форма тиску на віруючих.